Позначка: Власть

  • Розкол у керівництві України? Західні ЗМІ – про можливий конфлікт Зеленського із Залужним

    Розкол у керівництві України? Західні ЗМІ – про можливий конфлікт Зеленського із Залужним

    Заява генерала Валерія Залужного про те, що війна в Україні зайшла в глухий кут, і реакція на неї в Офісі президента свідчить про розбіжності між військовим і цивільним керівництвом України в і без того непростий для України час, пише американське видання New York Times.

    Зокрема, заступник глави Офісу президента Ігор Жовква заявив, що твердження Залужного про патову ситуацію у війні з Росією “полегшує роботу агресора” і “викликає паніку” серед західних союзників України.

    Водночас сам Зеленський відкинув заяви про те, що війна зайшла в глухий кут, і наголосив, що ситуація не є патовою.

    Напередодні президент також звільнив з посади головнокомандувача Сил спеціальних операцій Віктора Хоренка, замінивши його на офіцера Сергія Лупанчука. Це звільнення відбулося без участі Залужного, а сам Хоренко, за його словами, про нього “дізнався зі ЗМІ”.

    NYT пише, що розбіжності між Зеленським і Залужним загострилися в той час, коли в України проблеми і на військовому, і на дипломатичному фронті. Видання відзначає відсутність помітного прогресу і великі втрати на полі бою, а також те, що в деяких європейських столицях і серед членів Республіканської партії США зростає скептицизм щодо подальшої допомоги Україні.

    Керівництво України також стурбоване тим, що увага західних союзників переключилася на конфлікт між Ізраїлем і ХАМАСом.

    Політики в Україні та союзних столицях звинувачують один одного в гальмуванні українського наступу, пише NYT. Американські офіційні особи натякали, що Україна не досягає успіху тому, що розосереджує свої сили, тоді як Зеленський заявив, що його армія не отримала достатнього озброєння для наступу.

    Чутки про напругу між президентом і командувачем збройних сил зі стратегії та командних призначень ходили в Києві вже понад рік, але раніше не виливалися в публічні суперечки.

    Тепер же приводом для них стала стаття Залужного в журналі The Economist, в якій він стверджував, що подальший прогрес України малоймовірний, якщо вона не отримає досконалішу зброю.

    І хоча Залужний прямо не припускав, що Україна може програти війну, і вказав, що Росія також не досягла суттєвого прогресу, він зазначив, що обидві сторони опинилися в “патовій ситуації” на болю бою, для виходу з якої Україна має отримати перевагу в повітрі.

    Ігор Жовква зазначив, що зауваження генерала можуть відображати “дуже глибокий стратегічний план”, але ризикують завдати шкоди військовим зусиллям України.

    NYT цитує професора порівняльної політології Національного університету “Києво-Могилянська академія” Олексія Гараня, який вважає, що публічне висвітлення суперечки було не стільки політичним, скільки прагматичним, оскільки відзначало комунікаційну стратегію президента під час війни.

    Він додав, що помічники Зеленського можуть бути стурбовані тим, що не надто оптимістичні висновки генерала Залужного відобразять бажання деяких союзників надавати військову допомогу Україні.

    Видання також зазначає, що рішення Зеленського звільнити командувача ССО викликало здивування, оскільки генерал Хоренко домігся певних успіхів в ударах у тилу ворога, включно з ударами по кораблях та інфраструктурі російського Чорноморського флоту в Криму й по цілях усередині Росії.

    Американські військові офіцери, які працювали з генералом Хоренком, були здивовані новиною про його усунення і говорили про тісні та ефективні робочі відносини з ним, пише NYT.

    Також видання цитує члена парламентського комітету з питань оборони та розвідки України Соломію Бобровську, яка заявила, що звільнення Хоренка є потенційно руйнівним політичним втручанням у військове керівництво.

    Тим часом, видання Washington Post пише про те, що західним партнерам України слід переглянути свою стратегію підтримки України в цій війні та чіткіше зізнатися з тим, яку саме допомогу і як довго вони мають надавати.

    Видання також посилається на статтю Залужного і стверджує, що патова ситуація, про яку говорить генерал, була прогнозованою.

    Рік тому, коли Україна здобула ініціативу у війні, розгромивши росіян на Харківщині та відвоювавши Херсон, генерал Марк Міллі, тодішній голова Об’єднаного комітету начальників штабів, наголошував на тому, що цю війну “неможливо виграти військовим шляхом”, і говорив про необхідність переговорів. Однак тоді такі пропозиції рішуче відкинули, а Білий дім зобов’язався підтримувати контрнаступ України стільки, скільки буде потрібно, пише WP.

    Однак зараз, зазначає автор статті Джейсон Віллік, Україна перебуває в гіршому становищі, ніж у листопаді минулого року.

    “Її війська виснажені, запаси зброї закінчуються, а західна громадськість ще сильніше розділена на надання подальшої підтримки”, – пише він.

    Наступ України мав забезпечити політичну підтримку Києва – довести, що вона може відвоювати втрачені території. Тепер прихильники України наводитимуть зворотний аргумент: Україна не може відвоювати значну територію, і допомога необхідна на невизначений термін, щоб запобігти нищівній поразці.

    Автор зазначає, що Сполучені Штати ніколи не повинні визнавати незаконні завоювання Путіна.

    “Але, можливо, доведеться повернутися від мрій про перемогу до підготовки до життя в глухому куті”, – пише він.

    У Першій світовій війні вийти з глухого кута допомогла безпосередня участь США – але зараз Сполучені Штати абсолютно не зацікавлені в безпосередній війні з Росією, каже автор статті.

    “Перемога Росії в Україні була б жахливим ударом по інтересах США, але не настільки жахливим, щоб ризикувати ядерною війною”, – вважає він.

    Водночас він додає, що якби адміністрація президента США сформулювала реалістичні можливості завершення цієї війни, опір Конгресу допомозі Україні міг би суттєво зменшитися.

    “Більшість у Конгресі розглядає Росію як противника Америки і розуміє важливість незалежної України. Має бути можливість згуртувати більшість Конгресу навколо цього спільного бачення”, – вважає автор статті.

    Але для цього, каже він, шанувальникам України доведеться переглянути свій політичний підхід.

  • Прозахідні “друзі Путіна”: чому ЄС і США турбуються через новий уряд Чорногорії

    Прозахідні “друзі Путіна”: чому ЄС і США турбуються через новий уряд Чорногорії

    П’ять місяців знадобилося Чорногорії, щоб після дострокових парламентських виборів сформувати більшість і призначити новий уряд. Можливо, коаліціада тривала б і довше, однак сплив термін, після якого країна мала піти на ще одні дострокові вибори. Зрештою проблема полягала в тому, що переможець червневих виборів партія “Європа зараз” ніяк не могла визначитися, хто стане її партнером по коаліції.

    Опцій було всього дві: або Демократична парія соціалістів (ДПС), пов’язана з попереднім президентом Міло Джукановичем (прозахідна, але з потужним корупційним шлейфом), або просербська (і проросійська) опозиція. Зрештою важкий вибір було зроблено – коаліційним партнером стануть сербські партії. Щоправда, вони пообіцяли дотримуватися прозахідного курсу і домагатися вступу Чорногорії до ЄС. Питання тільки в тому, чи можна довіряти таким обіцянкам. І чи не призведе це до розвороту зовнішньої політики Чорногорії.

    Прозахідна коаліція? Після обговорення, яке тривало сім з половиною годин і розпочалося ввечері 30 жовтня близько 23:30, а завершилося вранці 31 жовтня о сьомій ранку, парламент Чорногорії обрав новий уряд країни. За новий уряд проголосували 46 депутатів із 81, 19 були проти і один утримався. Новим прем’єр-міністром став Мілойко Спаїч, лідер проєвропейського руху “Європа зараз” (PES), міністр фінансів і соціального забезпечення в позаминулому складі уряду. Своїм пріоритетом новий прем’єр оголосив прискорення вступу Чорногорії до Європейського Союзу.

    В урядовій програмі також зазначається, що Чорногорія й надалі збирається повністю дотримуватися зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу, буде “надійним членом” НАТО та розвиватиме добросусідські відносини. У перекладі з політичної на загальнозрозумілу мову це означає, що Чорногорія під час правління уряду Спаїча збирається дотримуватися санкційної політики ЄС щодо Росії, не ініціюватиме виходу з НАТО, а також не планує відкликати визнання сусіднього Косово.

    До складу нового уряду із задекларованою проєвропейською орієнтацією увійшли: 11 представників руху “Європа зараз” (прем’єр і 10 міністрів), шість представників “Демократичної Чорногорії” (два віцепрем’єри і чотири міністри), два представники Соціалістичної народної партії (два міністри, один з яких буде одночасно віцепрем’єром), три представники албанських партій (три міністри, один з яких – віцепрем’єр).

    Важливий момент: жодну з політсил, представлених у керівництві уряду, не можна назвати категорично антизахідною, радикально просербською і відверто проросійською. Однак нікуди правду не подіти, антинатовські, просербські та проросійські настрої в найвищих щаблях нової влади Чорногорії все ж будуть присутні.

    Міністри-русофіли

    Що відомо про нових чорногорських міністрів? Так, віцепрем’єр із питань демографії та молоді й міністр спорту та молоді Драгослав Щекич, віцепрезидент Соціалістичної народної партії Чорногорії, 2020 року урочисто відкрив у Берані (тоді він був мером міста)… пам’ятник радянському маршалу Жукову. У церемонії взяв участь посол Російської Федерації в Чорногорії Владислав Масленніков, що закономірно, оскільки встановлення монумента відбулося за підтримки посольства РФ.

    “Щиро вірю в те, що ми продовжимо нашу спільну боротьбу на шляху антифашизму та плекання традицій і цінностей, повернемо співпрацю і дружбу між Чорногорією і Росією на найвищий рівень”, – наголосив Щекич.

    Ще яскравіший випадок – міністр закордонних справ, науковець Філіп Іванович, який виступав проти вступу Чорногорії до НАТО. Зокрема, 2014 року у своїй статті для підгорицької газети Vijesti він писав, що “вступ до НАТО не є ані військовим, ані економічним, ані моральним інтересом Чорногорії, а також не є відображенням її історичної чи майбутньої ідентичності”.

    “Вступ до НАТО не зменшує, а навпаки, збільшує небезпеку тероризму”, – стверджував він, додаючи, що “ідея про те, що НАТО приносить мир, може бути прийнятною тільки для тих, хто готовий виправдовувати “війну за мир” (тобто сербсько-чорногорський напад на Дубровник 1991 року).

    “Альянс керується геополітичними та економічними інтересами своїх найсильніших членів, а не будь-якою пацифістською політикою і міжнародним правом… Завжди, коли це було в його інтересах, Альянс ігнорував міжнародне право і ООН, як, зокрема, було під час нападу на Югославію”, – підкреслював він.

    Нинішній глава МЗС країни-члена НАТО. Ще один противник Альянсу – міністр юстиції Андрій Мілович. У жовтні 2014 року він був присутній на військовому параді в Белграді – тоді столицю Сербії відвідав російський президент Володимир Путін (нагадаємо, що на той момент військова агресія Росії проти України тривала вже кілька місяців). У “випадковому” інтерв’ю проросійським пропагандистам Мілович вихваляв тоді військову міць Сербії та говорив про дружбу Чорногорії з Росією.

    “Я очікую, що Володимир Путін ще більше поліпшить дружні відносини. І ми з Чорногорії тут, щоб сказати йому, що ми не всі думаємо так, як уряд (тоді при владі в Чорногорії була Демократична партія соціалістів на чолі з Міло Джукановичем. – Ред.)”). Я думаю, що Росія є другом Чорногорії ще з часів Петровича (Негоша), і нам просто не потрібно у скрутні часи відвертатися від неї через дрібні чи великі політичні інтереси, бо Росія буде поруч, коли нам це знову знадобиться… Ми знаємо, як це було, коли Захід був проти нас 1999 року, і ми знаємо, як росіяни були нашими друзями”, – заявив тоді нинішній чорногорський міністр.

    Але найяскравішим представником “антинатовсько-просербсько-проросійської фракції” чорногорської влади є новообраний спікер парламенту Чорногорії Андрея Мандич, за якого голосували днем раніше. Спікер із досвідом державного перевороту Посада спікера Скупштини (парламенту) входила в загальний “коаліційний пакет”. Після довгих політичних торгів нинішня урядова коаліція домовилася віддати спікерське крісло саме лідеру “Нової сербської демократії” та політичного блоку “За майбутнє Чорногорії” Андрею Мандичу.

    Цей політик уже знайомий читачам “Європейської правди”. Ще раз нагадаємо, що 2016 року Мандича звинуватили у спробі державного перевороту в день парламентських виборів, організаторами якого виступали, згідно з даними слідства, агенти російських спецслужб. Разом із Міланом Кнежевичем, нинішнім партнером у блоці “За майбутнє Чорногорії”, Мандича 2019 року було засуджено до п’яти років ув’язнення. Але після зміни влади 2020 року вирок скасували в Апеляційному суді. Повторний розгляд справи формально триває й досі.

    Утім, про цю історію, як і про інші епізоди політичного життя Мандича, як-от, наприклад, зустріч із Путіним уже після початку російсько-української війни, нова влада та її прихильники воліють не згадувати. Так само, як і сумнівні епізоди з біографій новеньких чиновників, що залишаються за кадром. До того ж в обмін на посади всі новообрані чиновники останнім часом справді публічно не виступали проти задекларованих новою владою цілей – а це, нагадаю, подовження санкцій проти РФ, толерантність до визнання Косова та членства в НАТО.

    Але чого чекати від подальшої діяльності контроверсійних представників нової влади Чорногорії – повернення “до джерел” чи вже остаточного “перевзування”? Друга сербська спроба Захід поки що демонструє віру в те, що в Чорногорії “все буде добре”, хоча й занепокоєння відчувається.

    Так, представник Європейської комісії Петер Стано оголосив, що Європейський Союз вітає початок роботи нового парламенту Чорногорії та формування уряду, від якого, за його словами, вони очікують якнайшвидшого досягнення результатів у реформах, пов’язаних зі вступом до ЄС. Окремо він наголосив, що Євросоюз розраховує на збереження практики повної гармонізації Чорногорії із зовнішньою політикою та політикою безпеки ЄС (читай: продовження санкційної політики щодо РФ і неспростування незалежності Косова).

    Набагато критичнішою стала позиція Сполучених Штатів. Як союзник по НАТО США занепокоєні тим, що сторони, які історично не підтримують задекларовані пріоритети нового уряду, можуть завадити прогресу Чорногорії, заявило американське посольство в Подгориці.

    “Ми закликаємо до пильності, щоб гарантувати, що Чорногорія скористається цією історичною можливістю для повної реалізації свого демократичного та економічного потенціалу”, – зазначили в дипмісії. Нова чорногорська влада тим часом запевняє у своєму прагненні до миру і добра.

    “Усім нам потрібно робити добрі справи. Я хочу примирення і тільки примирення, – сказав Мандич після обрання головою Скупштини. – Ми повинні почати довіряти один одному”. Утім, у довірі новому уряду відмовляють і нова опозиція, і значна частина чорногорського суспільства. За день до призначення нового уряду під парламентом зібрався чималий, як на Чорногорію, мітинг.

    Під гаслами “Ні четницькому уряду”, “Ми не любимо кайдани” та “Вчителю (президенте Сербії), ти зламаєш зуби об Чорногорію” вони протестували проти нової влади, підозрюючи її в готовності замінити курс до ЄС на поглиблену інтеграцію з Сербією. Підстави для таких підозр існують, і вони чималі. Досить згадати, що в Чорногорії мав відбутися (і в останню мить було перенесено на 30 листопада) перепис населення, на якому чорногорці активно агітують записуватися як сербів. Нарешті, лише три роки тому в Чорногорії вперше до влади прийшли просербські партії. Вони обіцяли продовжити шлях Чорногорії до ЄС, однак своїх обіцянок не дотримали. Тоді розворот Чорногорії все ж вдалося зупинити. Чи вдасться це зробити вдруге, достеменно невідомо.

  • В Україні збільшилася кількість незадоволених курсом країни

    В Україні збільшилася кількість незадоволених курсом країни

    За останні півтора року в Україні відбулися значні зміни в поглядах громадян на поточний напрямок розвитку країни, згідно з даними опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного з 30 вересня по 13 жовтня. Важливо зазначити, що опитування проводили серед дорослих громадян України, які мешкають у всіх регіонах країни, за винятком тимчасово окупованих територій і громадян за кордоном. Всього було опитано 2007 респондентів.

    За результатами опитування, видно, що істотна кількість українців змінили свою думку щодо того, як йдуть справи в країні. Кількість людей, які вважають, що Україна розвивається в правильному напрямку, зменшилася з 68% до 60%. Водночас частка тих, хто вважає, що країна рухається в неправильному напрямку, зросла з 16% до 29%. Це свідчить про те, що населення стало більш критично оцінювати поточну ситуацію в країні.

    Важливо зазначити, що частка громадян, які оцінюють шлях України позитивно, залишається приблизно однаковою в усіх регіонах країни і становить 58-61%. Також у всіх регіонах існує схожий відсоток (27-31%) громадян, які вважають, що справи рухаються в неправильному напрямку.

    Попри зростання критичних оцінок серед українців, соціологи зазначають, що більшість населення все ще оптимістично оцінює поточний шлях країни. Це свідчить про розмаїття думок в українському суспільстві щодо політичної та економічної ситуації в країні.

    Крім того, слід враховувати, що формально статистична похибка даної вибірки за звичайних обставин не перевищує 2,4% для показників, близьких до 50%, що робить результати цього опитування відносно надійними. Однак для кращого розуміння динаміки та чинників, що впливають на громадську думку, може знадобитися додаткове дослідження й аналіз.

  • Криза довіри до влади: Що кажуть опитування

    Криза довіри до влади: Що кажуть опитування

    Верховна Рада та уряд України втратили довіру значної частини населення, згідно з результатами опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у період із травня 2022 року до жовтня 2023 року. За даними опитування, зниження довіри до центральних інститутів влади в Україні стало помітним за цей період.

    Довіра до президента, в особі якого на момент дослідження був Володимир Зеленський, знизилася з 91% до 76%. У той час як президент все ще залишається фігурою, якій найбільше довіряють в українській політиці, це зниження свідчить про те, що підтримка його дій скорочується серед населення.

    Ситуація більш критична для уряду. Довіра до уряду впала з 74% до 39%. Це значне зниження свідчить про наростаючу критику політики уряду та його дій в українському суспільстві.

    Найнижча довіра пов’язана з Верховною Радою. Довіра до парламенту знизилася з 58% до 21%. Це означає, що понад 75% респондентів не довіряють діям або рішенням, які ухвалює Верховна Рада.

    Попри зниження довіри до центральних інститутів влади, певні інститути залишаються довіреними українцям. Збройні сили України та волонтери зберігають довіру 94% та 87% відповідно.

    Згідно з коментарем Антона Грушецького, виконавчого директора КМІС, рівень критики зосереджується переважно на уряді та Верховній Раді, що частково пов’язано з можливим неефективним витрачанням місцевих бюджетів.

    Поточна критика, особливо щодо місцевої влади, може загрожувати децентралізації та спричиняти можливу рецентралізацію влади.

    Важливо зазначити, що опитування проводилося методом телефонних інтерв’ю серед більш ніж 2000 респондентів у всіх регіонах України. За звичайних обставин статистична похибка такої вибірки не перевищувала 2,4%.

  • Етика влади – Павло Себастьянович

    Етика влади – Павло Себастьянович

    Етика являє собою розуміння добра і зла. Визначення добра і зла лежить на совісті. Приведення світу у відповідність з етикою займає воля. Етика індивідуальна. Захист індивідуальної етики – це особистий інтерес.

    Немає об’єктивної етики, є колективна етика як інтегральне поняття індивідуальних етик. Захист колективної етики – це суспільний інтерес.

    Особистий інтерес – це “хочу”, суспільний інтерес – це “повинен”.

    Для розв’язання суперечностей між особистим і суспільним інтересом (захистом колективної етики) створюються організації. В організації є люди, чиї особисті інтереси збігаються із суспільними, тобто особиста етика збігається з інтегральним поняттям. Саме такі люди мають займати ключові позиції в організації.

    Захист суспільного інтересу полягає в захисті прав кожного носія індивідуальної етики, або особистого інтересу. У цьому полягає основна мета існування держави як вищої форми суспільної організації – захист прав громадян.

    І ось тут на сцену виходить свобода. Свобода в сучасному світі – це результат захищеності прав людини. У цьому полягає суспільний інтерес. Система захисту прав створює свободу як простір для дії. Цей простір має обмеження, необхідні для захисту прав кожного.

    Відсутність свободи в державі ми виявляємо, коли суспільний інтерес не дотримується. Коли люди, які взяли на себе відповідальність за забезпечення суспільного інтересу, не виконують свої функції. Або, що ще гірше, використовують силу (владу), яка їм дана для захисту суспільного інтересу, в особистих інтересах. Етика групи, яка прийшла до влади, нав’язується всьому суспільству через створення умов існування.

    Коли консерватор говорить про протистояння свободи та етики, він говорить про протистояння двох групових етик. Етика консерваторів і етика лібералів. Виникає питання – яке інтегральне поняття етики? Який стосунок суспільство має до володіння зброєю, абортів, сурогатного материнства, права власності на землю тощо.

    Політична еліта – це люди, чия етика збігається з інтегральним поняттям народної етики, які “влучають у ноти”. У суспільстві з демократичними процедурами, демократичними виборами таким людям надаються “чарівні” інструменти: законодавство, суд, примусові органи, які ми називаємо владою.

    Ті, хто зараз при владі, визначають інтегральну етику не совістю, а опитуваннями, пристосовуються до неї, але їхня індивідуальна, групова етика з нею не збігається. Вони йдуть на обман для придбання “чарівних” інструментів: законодавства, судочинства, примусових органів. Вони використовують ці інструменти для особистого збагачення.

    Чи можна впливати на колективну етику? Безумовно. Історія знає безліч прикладів, коли окремі особи або групи людей змінювали етику народів. Є довгий шлях через просвіту і короткий – через створення умов проживання, через законодавство (створення умов).

    У консерваторів і лібералів є шанс на найближчих виборах перевірити своє “попадання в ноти”. Але я б звернув увагу на той факт, що владі чужа будь-яка ідеологія. Влада є носієм кримінальної етики. У лібералів і консерваторів є спільний ворог – злочинність. І спільний ворог – це привід для об’єднання.