Після муніципальних виборів у Грузії, що відбулись 4 жовтня, в країні розгорівся політичний конфлікт, який вилився у масову акцію протесту в центрі Тбілісі. Протести було жорстко розігнано поліцією із застосуванням водометів та сльозогінного газу. Після цього силовики затримали п’ятьох організаторів, серед яких — оперний співак Паата Бурчуладзе, відомий на міжнародній сцені.
Центральна виборча комісія заявила про перемогу правлячої партії “Грузинська мрія” у всіх містах та муніципалітетах, включно зі столицею, де Каха Каладзе, колишній футболіст, залишився на посаді мера вже втретє. При цьому у 26 муніципалітетах у представників партії влади взагалі не було конкурентів — значна частина опозиції бойкотувала вибори.
На тлі протестів влада Грузії різко активізувала риторику проти партії “Єдиний національний рух” та інших опозиційних сил. Прем’єр-міністр Іраклій Кобахідзе заявив про необхідність “повної нейтралізації” цієї політичної сили. Державна безпека Грузії також повідомила, що нібито запобігла диверсійним актам, пов’язаним із вогнепальною зброєю, яку, за словами спецслужб, придбали за участі представників “однієї з військових частин, що діє в Україні”. Хоча конкретної назви підрозділу не вказано, в інформаційному просторі одразу згадали “Грузинський національний легіон”, який воює на боці України проти РФ. Політолог Олег Постернак вважає, що ситуація у Грузії свідчить про системну атаку на опозицію з боку влади, яка дедалі активніше централізує контроль над усіма сферами політичного життя — від місцевого самоврядування до ЗМІ. За його словами, страх війни став основним політичним інструментом для правлячої партії. “Грузинська мрія” використовує загрозу з боку Росії як аргумент проти будь-яких змін чи протестів, просуваючи тезу про “небезпечний західний курс”, за прикладом України. Саме тому грузинське суспільство частково погоджується на авторитарну стабільність.
Експерт зауважує, що опозиція наразі значно ослаблена — як арештами ключових фігур, так і відсутністю чіткого лідера, здатного об’єднати протестний рух. Колишній президент Саломе Зурабішвілі, яка могла б відіграти таку роль, дистанціювалася від активної участі в опозиційних процесах. Крім того, самі акції протесту, на думку Постернака, виглядають спонтанними та не мають стратегічної глибини — радше як емоційний сплеск, а не підготовлене повстання.
Інший експерт, Юрій Богданов, звертає увагу на зовнішньополітичне становище Грузії. Він зазначає, що країна знаходиться у вкрай складному геополітичному становищі, не маючи кордонів з ЄС і перебуваючи під постійним тиском як Росії, так і Туреччини. Це обмежує можливості впливу з боку Заходу і водночас посилює страхи у грузинському суспільстві. Політолог підкреслює, що поточний політичний режим у Тбілісі не лише авторитарний, а й ресурсно потужний. Опозиція поки не має можливості кинути ефективний виклик владі. А будь-які спроби протесту без гарантій безпеки з боку міжнародних партнерів чи ослаблення РФ приречені на поразку. Водночас Богданов зазначає, що сучасна грузинська влада активно використовує образ України як “негативного прикладу”, вказуючи, що нібито саме зближення Києва з Заходом стало причиною війни. Така інформаційна стратегія вже тривалий час культивується у грузинських медіа, що підконтрольні владі.
У підсумку експерти сходяться на думці, що зміна режиму у Грузії наразі виглядає малоймовірною. Влада зміцнила контроль над ключовими інституціями, зруйнувала незалежні медіа і залякує суспільство зовнішньою загрозою. Відновлення реальної демократії, на думку спостерігачів, вимагатиме не лише років, але й глибоких змін у настроях самих грузин, які наразі не готові ризикувати миром заради зміни політичного курсу.
