У 2015 році, коли Росія на запит президента Сирії Башара Асада вступила в сирійський конфлікт, Володимир Путін переслідував кілька стратегічних цілей. Він прагнув допомогти Росії вийти з міжнародної ізоляції, що настала після анексії Криму в 2014 році, відновити вплив на Близькому Сході, де його країна втратила позиції після розпаду СРСР, а також продемонструвати світові, що Росія здатна підтримувати своїх союзників і гарантувати безпеку.
Однак, після майже десятирічної участі Росії в сирійському конфлікті, ситуація виглядає зовсім інакше. Російська інтервенція, яка мала стати демонстрацією сили і гарантією стабільності для союзників Кремля, не принесла бажаних результатів. Втрата режиму Асада, а також поступове ослаблення російської військової присутності в Сирії, засвідчують, що Путін не зміг виконати обіцяну роль захисника і стабілізатора на Близькому Сході.
Путін представив російське втручання в Сирії як боротьбу з тероризмом, підкреслюючи загрозу, яку ІДІЛ і інші ісламістські угруповання становлять для глобальної безпеки. Однак реальні мотиви Москви були більш комплексними. Росія прагнула підтвердити свій статус великої світової держави, здатної контролювати регіональні конфлікти і мати вплив на геополітичні процеси. За допомогою військової інтервенції Росія також прагнула повернути собі роль захисника християн на Близькому Сході, особливо з огляду на те, як Захід, на думку Кремля, “відмовився” від цієї місії. Але ситуація в Сирії пішла не за планом. Хоча Росія змогла відновити контроль Асада над більшістю території, її військові бази на Близькому Сході опинилися під загрозою. Крім того, Росія не змогла виправдати свої обіцянки щодо захисту сирійських християн. Під тиском ісламістів, яких підтримували західні держави, Сирія знову стала ареною для регіональних суперечок, і Москва не змогла забезпечити економічне відновлення країни. Проблеми Сирії, такі як нестабільна економіка і соціальні потрясіння, залишались без ефективного вирішення, навіть за підтримки Росії. З початку свого втручання Росія представляла себе як гаранта безпеки для слабших країн, які не мали тісних зв’язків із Заходом. Успіхи в Сирії дозволили Кремлю виступити як постачальник стабільності для ряду африканських та близькосхідних держав. За допомогою своїх військових баз, військових інструкторів та найманців (наприклад, ПВК “Вагнер”), Росія допомагала таким країнам, як Центральноафриканська Республіка, Чад, Лівія та Малі, боротися з озброєними угрупованнями. Однак падіння Асада і можливість втрати військових баз в Сирії ставлять під сумнів здатність Росії бути ефективним експортером безпеки. Війна в Україні, яка стала основним пріоритетом Кремля, все більше відволікає увагу від інших стратегічних цілей, і це має серйозні наслідки для іміджу Росії як надійного союзника. Невдача в Сирії і зміна пріоритетів Росії є прямим наслідком російської агресії в Україні. Після 2022 року, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, всі інші зовнішньополітичні амбіції Путіна відійшли на другий план. Росія фактично відмовилася від ролі стабілізатора на Близькому Сході, намагаючись зосередити ресурси на війні в Україні.
Це також означає, що країни, які сподівалися на підтримку Росії у забезпеченні своєї безпеки, можуть почати сумніватися в можливостях Кремля. Зазначимо, що Путін намагався подати втрату Асада як певну перемогу, стверджуючи, що Росія зупинила терористичні загрози в Сирії. Однак це виглядає як спроба пояснити поразку, коли реальність доводить, що Росія не змогла досягти своїх стратегічних цілей. Наразі Сирія стала метафорою для більш широкої проблеми Росії в міжнародній політиці. Кремль, котрий свого часу намагався зобразити себе як новий гарантійний механізм для союзників, нині стикається з тим, що його здатність гарантувати стабільність стала під питанням. Падіння Асада лише підкреслює, що Росія, зосереджена на війні в Україні, більше не може бути надійним стабілізатором в інших регіонах світу.
Російські інвестиції в Сирії не призвели до довготривалого економічного розвитку, а військова допомога не змогла забезпечити стабільний мир. Система, яка обіцяла бути надійною, не витримала випробувань реальністю. Падіння Асада в Сирії – це не просто крах для самого режиму, але й серйозний удар по амбіціях Росії стати гарантом стабільності в інших країнах.
