Приблизно 6 000 бойовиків має підрозділ ІДІЛ, що атакував минулого тижня “Крокус Сіті Хол”. Наводячи цю цифру, журналіст Брет Стефенс у колонці для The New York Times дивується — як Америка могла подумати, що ісламська загроза вже зникла з лиця Землі?
Є дві правдоподібні гіпотези щодо теракту в підмосковному концертному залі, внаслідок якого загинули щонайменше 139 осіб. По-перше, це була внутрішня робота, організована російськими спецслужбами або, принаймні, проведена з їхнім передбаченням.
По-друге, це не так.
У відкритих суспільствах теорії змови призначені для диваків. У закритих суспільствах це розумний (хоча й не завжди правильний) спосіб зрозуміти політичні явища.
У 1999 році понад 300 росіян було вбито і 1700 поранено внаслідок серії вибухів житлових будинків, у яких влада звинуватила чеченських терористів. Вибухи стали приводом для Володимира Путіна, який швидко пройшов шлях від другорядного апаратника до директора Федеральної служби безпеки (ФСБ) і прем’єр-міністра, щоб розв’язати Другу чеченську війну.
Потім сталося щось дивне. Поліція виявила в підвалі житлового будинку в Рязані три величезні мішки з білим порошком, під’єднаних до детонатора і таймера, встановленого на 5:30 ранку. Початкові випробування порошку показали, що він містить ту саму вибухову речовину, гексоген, яку використовували під час інших вибухів.
Поліція незабаром затримала винних, які розмістили мішки, — і ними виявилися співробітники ФСБ. Пізніше російський уряд заявив, що мішки були наповнені цукром і залишені в будівлях як навчання. Але, як задокументували історик Девід Саттер та інші, це твердження межує з безглуздістю. А численні журналісти і політики, які намагалися розслідувати цей інцидент, були отруєні або застрелені.
Чому ця історія має значення? Тому що це показує, що у Путіна “немає алергії на кров, російську чи будь-яку іншу, якщо її пролиття сприяє його цілям”, як зауважив Гаррі Каспаров у The Wall Street Journal.
Про щось говорить те, що напад стався одразу після переобрання Путіна внаслідок фіктивного голосування цього місяця, і якраз у той момент, коли він намагається мобілізувати десятки тисяч свіжих солдатів для війни в Україні. Який кращий спосіб зробити це, ніж повернутися до перевіреної формули створення паніки в тилу, щоб він міг принести руйнування на кордон?
Це перша гіпотеза. Але в Росії також існує жорстока історія ісламістського тероризму, і 7 березня Сполучені Штати попередили Москву (так само, як вони попередили Іран перед атакою ІДІЛ у січні), що атака неминуча. В обох випадках попередження були проігноровані — Путін назвав їх “спробою залякати і дестабілізувати наше суспільство” — можливо, тому, що цинічним режимам важко уявити собі можливість прояву альтруїстичних мотивів.
Це передбачає те, що ми вже знали: держава Путіна настільки ж некомпетентна, як і жорстока. А враховуючи, що у нього є вороги, йому не потрібно вигадувати фіктивну змову між західними державами і “нацистським режимом” у Києві. Росія ніколи не вирішить свої внутрішні слабкості — населення, що скорочується, поділ етнічних меншин, витік мізків і енергозалежну економіку — за допомогою іноземних завоювань.
Але це свідчить про інше: через п’ять років після падіння так званого халіфату Ісламської Держави на півночі Іраку і Сирії, ІДІЛ і його відгалуження далеко не зникли.
Приблизно 9000 загартованих бойовиків ІДІЛ утримують як бранців у кількох таборах у Сирії, які охороняються курдськими силами з американською допомогою (якій Дональд Трамп намагався покласти край). Філія ІДІЛ, обвинувачена в терактах у Москві, відома як ІДІЛ-К, за оцінками, налічує приблизно 6000 бойовиків, здебільшого в Афганістані. Інші філії ІДІЛ діють по всій Африці, де контртерористичним зусиллям США перешкоджають місцеві заворушення.
Інакше кажучи, у міру того, як Вашингтон відступав (або був змушений відмовитися від) своїх зусиль у боротьбі з глобальним безладом, цей безлад тільки зростав. Те, що сталося в Москві, нагадує те, що сталося в театрі “Батаклан” у Парижі в 2015 році, де було вбито 90 осіб. ІДІЛ, схоже, любить концертні зали.
Слово “поворот” часто використовується в дискусіях щодо зовнішньої політики, наприклад, у “повороті до Азії” адміністрації Обами або “повороті до конкуренції великих держав” за Трампа і президента Байдена. Але якщо урок першого повороту полягає в тому, що ми нехтували НАТО і європейською безпекою на свій страх і ризик, то урок другого полягає в тому, що ми заколисали себе переконанням, що наша проблема ісламістського тероризму здебільшого позаду. Як Ізраїль дізнався 7 жовтня, смертельних ворогів не можна приборкати або перемогти тільки тому, що у лідерів є інші пріоритети.
Сьогоднішня загроза американській безпеці має глобальний характер: ІДІЛ, що відроджується, реваншистський Китай, регіонально агресивний Іран і Росія, в якій стираються межі між грандіозністю і параноєю. Незалежно від того, чи було те, що сталося в Росії, ісламістським терором, змовою ФСБ або якоюсь їхньою жахливою комбінацією, це віщує нам погані новини.
